Герої не вмирають. 20.06.2014
Герої не вмирають. 20.06.2014

Рятуючи сотні мирних жителів, підполковник Могилко та його бойові друзі відвели літак від житлових кварталів

 

Вище  неба… 

 

20 червня  2014р. командирові транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Збройних сил України підполковникові Костянтинові Могилку за виняткову мужність і героїзм, незламність духу в боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі, проявлені в ході Антитерористичної операції на сході, посмертно присвоєно звання Героя України.


Який він був, цей романтик неба і справжній військовий, згадує подруга сім’ї — доцент кафедри романо-германських мов і перекладу Національного університету біоресурсів і природокористування України Оксана Іванова.

 

— Зі змішаним почуттям хвилювання, болю і подяки згадую подаровані долею дні знайомства з Костянтином Могилком — нині Героєм України. І думати не хочеться, що присвоєно це високе звання йому посмертно.

 

Понад усе в житті він був закоханий у небо і навіть жартівливо говорив любій і люблячій дружині Віталіні Тарасовій: «Вибач, Вітусю, але на першому місці в мене небо, а на другому — ти». Та вона не ображалася і з розумінням ставилася до цієї єдиної у житті коханого пристрасті, адже сім’я, у якій зростало двійко дітей, ніколи не була обділена його увагою і турботою, теплом і любов’ю — безмежною, як небо:

 

                                                    

 

Костянтин виховував маленького Арсенія справжнім чоловіком («мужчини не плачуть») і прагнув прищепити йому ті людські якості, якими володів сам: мужність, терплячість, витримку, чесність. Зараз хлопчикові всього два з половиною роки, і він ще не розуміє, що батько вже не повернеться. Хоч татко якось і наснився йому й сказав, що полетів на небо.

 

То була людина слова і високої моралі. В ньому відчувалася сила. Його дружина і зараз повторює: «Для Кості гідність і чесність понад усе». А ще він був доброю, щедрою, відкритою, щирою, незламного духу людиною.

 

Справжній професіонал своєї справи — вимогливий, суворий, справедливий і водночас по-людськи розуміючий і душевний. Екіпаж і колеги лише з теплом у душі і вдячністю, сумом і болем втрати згадують свого командира. Костянтин Вікторович був для своїх «пацанів», як сам любив казати, незаперечним авторитетом, лідером, другом. За їхніми словами, таких досвідчених льотчиків, як він, в нашій країні одиниці. На жаль, на одного з них в Україні стало менше.

 

Безперечно, він ас, недаремно ж працював за договором «Відкрите небо», водив свій транспортник над усією планетою. Мав численні заслуги перед Батьківщиною, за що його нагороджували. Але передовсім він Людина з великої літери.

 

Маючи дуже високе почуття обов’язку й відповідальності, неодноразово ризикував життям, виконуючи службові обов’язки. Не залишився осторонь і нинішніх подій на сході України. Його Ан-30Б часто виконував спостережні вильоти в зону АТО.

 

Терористи до того трагічного червневого дня вже двічі намагалися збити розвідника. Та Бог не без милості, а козак не без долі: літак, хоч і ушкоджений, повертався на базу. Якось після одного з вильотів, готуючи чоловіків комбінезон до прання, дружина знайшла в боковій кишені портмоне, а в ньому… куля.

 

А третій обстріл став фатальним.

 

У небі над Слов’янськом, вражений з ПЗРК, палаючий Ан-30Б «тягнув» до останнього: Костянтин Могилко віддав екіпажу команду покинути судно. А сам залишився за штурвалом: справжній командир залишає літак останнім. Та він навіть не намагався вистрибнути з парашутом — вірив, що посадить машину. Таке саме рішення прийняли борттехнік і бортмеханік.

 

Рятуючи сотні мирних жителів, підполковник Могилко і його бойові друзі відвели літак від житлових кварталів. Ціною власного життя…

 

Колись, ще за радянських часів, Роберт Рождественський і Оскар Фельцман написали щемну пісню «Огромное небо одно на двоих» — про військових пілотів:

В могиле лежат
посреди тишины
Отличные парни
отличной страны.
Светло и торжественно
смотрит на них
Огромное небо,
громное небо,
огромное небо —
одно на двоих.


Але хай там що, у серцях українців Костянтин Могилко і хлопці з його екіпажу, які загинули під час виконання військового обов’язку, аби жила Україна, житимуть вічно. Бо герої не вмирають!

 

 Автор : Валентин ОБРАМБАЛЬСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»  

       Джерело  http://ukurier.gov.ua/uk/articles/ryatuyuchi-sotni-mirnih-zhiteliv-pidpolkovnik-mogi/