КОМАНДИР ЛЕГЕНДАРНОЇ «АФГАНСЬКОЇ СОТНІ»
КОМАНДИР ЛЕГЕНДАРНОЇ «АФГАНСЬКОЇ СОТНІ»

ГЕРОЇ ВІЧНО ЖИВІ!

 

Президент України Петро Порошенко вручив дружині героя, командиру роти спецпризначення добровольчого батальйону «Айдар» Олегу Міхнюку, пам’ятну медаль «25 років виведення військ з Афганістану», якої герой тієї війни був удостоєний посмертно.

 

Cтаття про нашого ГЕРОЯ  -

"КОМАНДИР ЛЕГЕНДАРНОЇ «АФГАНСЬКОЇ СОТНІ» :

 

Того дня побував на Алеї Героїв антитерористичної операції на столичному Лук’янівському військовому кладовищі, де похований повний кавалер ордена «За мужність», двох Червоних Зірок, медалі «За відвагу» та інших нагород, відважний учасник війни в Афганістані, командир роти спецпризначення добровольчого батальйону «Айдар» Олег Міхнюк. І дотепер на могилі безліч вінків від бойових побратимів з 8-ї «афганської сотні», створеної Олегом Івановичем під час Революції гідності на столичному Майдані, і вдячних киян. Я стояв і довго вдивлявся в риси героя на великому портреті на могилі. Легка посмішка освітлює одухотворене обличчя. Очима небесного кольору він дивиться в незбагненну для нас далечінь. Поруч з фотографією — Державний прапор України. Мимоволі склалося враження, що зараз командир озирнеться, підніме правицю, вигукне рішуче: «За мною — вперед!» і поведе під цим прапором бойових побратимів в останню атаку…

 

Цими враженнями від побаченого поділився з дружиною Олега Івановича — Іриною Володимирівною Лукичевою. «Знаєте, я спочатку майже щодня приходила на могилу чоловіка. А потім зустріла тут священика, запитала, як мені краще зберігати пам’ять про нього? — розповіла Ірина Володимирівна. — Своєю чергою священик поцікавився, як я сприймаю смерть коханого. Сказала, що він живе в моїй душі, відчуваю його постійну присутність. Кожного вечора, подумки плануючи роботу на наступний день, звертаюся до Олега, прошу в нього поради, як краще її виконати. І знаєте, все вдається! Ніби мій чоловік веде мене дорогою життя…»

 

Багато з того, що не встиг зробити Олег Іванович для своєї «афганської сотні», відтепер продовжує Ірина Володимирівна. Вона очолює громадське об’єднання «Крила 8-ї героїчної сотні», безпосередньо опікується вирішенням проблем сімей загиблих на війні на Донбасі, колишніх воїнів-«афганців», інших категорій учасників антитерористичної операції. Як вона повідомила, на цей час її уваги потребують понад 30 таких родин. Одним Ірина Володимирівна допомагає отримати відповідний статус, другим організовує надання психологічної допомоги. А інших підтримує особистою участю у розв’язанні побутових проблем.

 

Познайомилися вони 15 років тому. Олег на той час працював у апараті Української спілки ветеранів Афганістану ( воїнів-інтернаціоналістів), де відповідав за соціальну реабілітацію учасників тієї війни.

 

— Коли вперше його побачила, подумала, що це чоловік моєї мрії: мужній, сильний, впевнений у собі, надійний, авторитетний, — розповідає Ірина Володимирівна і дістає «афганський» альбом чоловіка — своєрідний фотолітопис перебування його на війні в Афганістані.

 

Старший сержант Олег Міхнюк служив на посаді командира відділення 56-ї окремої десантно-штурмової бригади з 1983 по 1985 рік. На деяких світлинах він разом з бойовими побратимами. Є на них і ті, яких він на тій війні врятував. Перше поранення отримав у бою, забезпечуючи відхід товаришів із засідки, влаштованої душманами. Після лікування в госпіталі повернувся до своєї частини. Потім було друге важке поранення. І знову отримав його, рятуючи в бою життя підлеглих. Через нього старшого сержанта за станом здоров’я звільнили з військової служби. Вже по поверненні його додому «знайшли» два ордени Червоної Зірки, медаль «За відвагу».

 

— Та світлина, на якій він сфотографований з цими нагородами по поверненні додому, найбільше подобається мені, — каже Ірина Володимирівна і додає: «Ось дивлюся на це фото і ловлю себе на думці, що важкі випробування випали на його долю в Афганістані, але він був і залишився життєлюбом, впевненим у собі, у своєму майбутньому, яке потім створював своєю наполегливістю у досягненні мети».

 

По поверненні додому з війни в Афганістані Олег Іванович викладав допризовну підготовку в одному з навчальних закладів столиці, працював на будівництві машиністом крана, заочно закінчив інститут, набув фах інженера. Та найкращим часом для нього стала діяльність в Українській спілці ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).Там він зажив такий високий авторитет серед учасників бойових дій, що Олегу Івановичу довірили на столичному Майдані минулого року очолити 8-у «афганську сотню». Тоді його бойові побратими живим щитом стали між правоохоронцями і активістами Революції гідності, намагалися запобігти кровопролиттю.

 

Пригадуючи ті події, Ірина Володимирівна розповіла, як на Майдані поруч з Олегом вибухнула граната. Врятував життя бронежилет, але роз’ятрило стару рану на спині, отриману в Афганістані. «Він ледве тримався на ногах, коли ввечері повернувся додому. Я обколола всю спину, знімаючи біль. А вранці знову пішов на Майдан. Як він тоді сказав: «Я просто зобов’язаний бути поряд з бойовими побратимами…»

 

Це життєво кредо — «бути поруч з бойовими побратимами» — покликало Олега Івановича на Донбас, де створювався батальйон «Айдар». Більшість його особового складу становили колишні воїни-«афганці». Звісно, що йому як одному з найавторитетніших довірили очолити роту спецпризначення. Її бійцям доводилося виконувати такі завдання, що, за словами його друзів, «афганські операції були немов дитяча військова гра «Зірниця». Адже за Гіндукушем ворог був відомий. А на Донбасі так звана гібридна війна має свої відмінності і ведеться за іншими законами. Та за будь-яких умов командир роти уміло організовував виконання бойових завдань і вважався одним з найудачливіших у батальйоні. Так було, коли його бійці зійшлися у двобої з російськими десантниками. Бій був настільки запеклим, що дійшло до рукопашної. У ньому жоден з підлеглих Олега Міхнюка не загинув. А от російські найманці після «знайомства» з його бійцями зазнали значних втрат і більше не наважувалися на пряме зіткнення.

 

Напередодні остатньої поїздки в район бойових дій Олег Іванович побував у відпустці. Організував для коханої дружини і доньки-школярки Ані виїзд на дачу на березі Київського водосховища. Приготував шашлик, створив атмосферу сімейного свята. А вже наступного дня повернувся в Київ. У місті його «мобілка» не змовкала. Із почастішанням дзвінків з передової настрій Олега Івановича змінювався. Нарешті він сказав дружині: «Я маю відбути до своїх…»

 

Поцікавився в Ірини Володимирівни, чи були якісь передчуття перед тією розлукою? « Я відчувала настрій Олега Івановича вже по тому, що він постійно наголошував: «Пробач мені за все і не плач. Дружина командира завжди має бути красунею!» У доньки все запитував: «Що тобі купити? Чим тебе порадувати?..» А вже по дорозі на Донбас телефонував з кожної зупинки, заспокоював: «Все зі мною буде гаразд!» А в перший день відпустки висловив потаємну мрію: «От закінчиться війна нашою перемогою і ти мені народиш сина. Я відремонтую дачу, буду рибалити і ростити сина, а потім — онуків…»

 

Всі ці плани зірвав вибух снаряда поруч з командиром легендарної «афганської сотні», який пролунав 20 серпня 2014 року в селі Новосвітовка Луганської області. Напередодні Олег Іванович зателефонував доньці і попросив передати мамі, що з ним усе гаразд…

 

Після загибелі чоловіка Ірина Володимирівна неодноразово зустрічалася з його бойовими побратимами. Вони запевнили, що воюватимуть до перемоги і тим продовжать справу свого командира. А нещодавно Президент України Петро Порошенко вручив Ірині Володимирівні пам’ятну медаль «25 років виведення військ з Афганістану», якої герой тієї війни був удостоєний посмертно.

 

Автор : Володимир ЧІКАЛІН,   "Народна армія"

    Джерело http://narodka.com.ua/14152-komandir-legendarno%D1%97-afgansko%D1%97-sotni