Перший український військовий з’їзд, що відбувся у травні 1917 року в Києві, прийняв Постанову «Про українську народну міліцію». Передбачалося, що національна армія після війни має стати народною міліцією, мета якої – охорона громадського порядку, інтересів та прав народу. Загалом же діяльність української міліції, за винятком робітничих збройних формувань, підпорядкованих Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів, визначалася Постановою Тимчасового уряду «Про заснування міліції», виданої у березні 1917 року, що і підтверджує Закон Київської Центральної Ради від 25 листопада 1917 року «… усі закони та постанови, які мали силу на території Української Народної республіки до 27 жовтня 1917 року, оскільки вони не замінені й не відмінені універсалами, законами і постановами Української Народної Республіки, визначаються чинними».
Українська народна міліція згадується також у законі про створення народного війська, ухваленого Малою Радою 3(16) січня 1918 року. «Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу, - ідеться у ньому, - заводиться в Українській Народній Республіці народне військо (народна міліція)». Після того, як армія буде демобілізована, передбачалося відпустити солдатів, а натомість застувати народну міліцію. Проте ця ідея, як і наміри більшовиків щодо «загального озброєння народу», виявилися безперспективними. На Полтавщині поліція припинила свою діяльність у 1917 році. Ішов пошук нової форми захисту порядку, оскільки в умовах нової демократії , не будучи нічим стримуваною, дуже швидко почала зростати злочинність. Поступово відбувалася проста заміна вивісок: «міліція» замість «поліція». Вищим керівним органом стала давно апробована форма «з’їзду» як колегіального органу управління.
У роки розпаду Радянського Союзу перед міліцейським відомством постали нові завдання. Потрібно було протистояти так званому рекету, кілерству, шахрайствам, В суспільстві характерними стали особлива жорстокість, катування, знущання над немічними,вбивства цілих родин, захоплення заручниками дітей із метою викупу, напади на водіїв. Почали відроджуватися розгалужені регіональні бандитські угрупування, які мали на озброєнні цілі арсенали – від автоматів до гранат, а між ватажками – розбірки за території впливу. Обстановка вимагала рішучих дій. Створювалися нові служби, коригувалися напрямки діяльності галузевих підрозділів, упроваджувалися нові форми й методи роботи. Серед населення поширювалися рекомендації щодо того, як убезпечити себе від злочинців та як поводитися в разі нападу.
За екстремальних обставин максимальну віддачу давав обраний наприкінці 80-х років курс колегії на всебічне поліпшення роботи з особовим складом, створення належних умов для праці й побуту, вдосконалення системи професійної підготовки та виховання працівників. Особлива увага приділялась роботі з керівними кадрами галузевих служб УВС, міськрайвідділів та підрозділів. У 1987 році був сформований стабільний кістяк колегії УВС області, до складу якої увійшли активні, ініціативні, віддані справі заступники начальника УВС: Регеда Іван Іванович, Кузь Микола Андрійович, Руденко Станіслав Анатолійович, Шиян Володимир Васильович, Зорін Станіслав Семенович, які мали багаторічний досвід практичної і керівної роботи.
Із 1987 по 1995 рік побудовано й реконструйовано 265 приміщень і споруд, у тому числі: 18 міськрайвідділів, 22 об’єкти пожежної охорони, 40 об’єктів установ із виконання покарань, 55 житлових будинків на 1264 квартири, поліклініка на 250 відвідувань з лікарнею на 60 ліжок, школа на 345 місць у селищі Божківське, дитячий садок на 160 місць у Полтаві.
Джерело http://mvs.gov.ua/mvs/control/poltava/uk/publish/article/85575
